Далекий простір - Страница 47

– Але ж ви… ви самі задовблювали цією брехнею мільйони…

– Ми? – перепитав господар. – В жодному разі. Те, що ви приписуєте особисто нам, існує безліч числень, воно придумано не нами.

– А ким?

– На це важко відповісти. Ми, звичайно, могли би спробувати – лише спробувати – почати переконувати людей у тому, що вони висять у повітрі, живуть у залізних ящиках і взагалі – сліпі… Чому ви мовчите? Мабуть, ви це намагалися робити, чи не так?

– Так, – опустив голову Габр.

– Ну, і багато вам повірило? А якщо би повірили? Що було б? Із мегаполісом, із усіма цими мільйонами, з їхнім життям? Знаєте, в чому різниця між нами і вами?

– Вами? – глянув на нього Габр.

– Ну, я маю на увазі Окса Нюрпа, всіх цих «борців за справедливість». Ми хочемо знати наслідки того, що ми робимо. Нам не все одно, що трапиться, якщо «справедливість буде відновлена». І оскільки ми дуже і дуже невпевнені у наслідках, ми… – він зітхнув, – ми просто нічого не робимо. Ми боїмося щось міняти. Ось, скажімо, така дрібниця: нехай загін спеціально вихованих змалку незрячих виросте зі свідомістю, аналогічною нашій. Тобто начиненим усіма знаннями про істину. І ось ми його посадимо замість себе, так? Що з цього вийде? Клан. Новий клан, і не більше.

– Чому?

– Тому що, молодий чоловіче, між ними і всіма іншими буде нездоланна прірва у свідомості. А нерозуміння з боку маси відштовхне, не зможе не відштовхнути, не замкнути купку в коло вибраних, яких «не розуміють, хоча вони бачать істину». І ще плюс дарована нами влада… Створимо нову, незрячу аристократію – яка, врахуйте, невідомо, чи зможе повноцінно замінити нас, – і на цьому все.

– То ви, значить, визнаєте, що ви аристократія? Зряча аристократія? – запитав Габр.

– Ну яка ми аристократія? Ми просто бачимо. Бачимо світ.

– Але ви ж не працюєте в шахтах, не живете в бункерах?

– Ви думаєте, вони б відчули різницю між своїм бункером і ось цим будинком? Ну, гаразд, – пан Річардсон піднявся, – ви тут поспілкуйтеся з моєю дочкою, а я скоро повернуся, добре?

Грюкнули двері.

Габр залишився удвох із дівчиною. Та, не бентежачись, дивилася йому у вічі.

– Ви були незрячим? – запитала вона нарешті.

– Так, – відповів Габр. – Потім раптом став бачити.

– Це зрідка трапляється, – сказала дівчина. – А ви насправді хотіли зупинити мегаполіс?

– Не знаю.

– Вчора вас показували в новинах.

– «Показували»?

– Так, он стереовізор, на стіні. Як ваш радіоприймач, тільки очима дивитися.

– Чому мене не осліпили?

– Я не знаю. Взагалі-то осліплюємо не ми.

– А хто?

– Вони самі.

– Незрячі?

– Так. Батько казав, що нас мало. У Міністерстві контролю зрячий лише міністр. Вся Служба Безпеки складається з незрячих.

– То навіщо вони осліплюють?

– Це важко пояснити, – відповіла дівчина. – У їхніх головах суцільна плутанина. Каша.

– А вони знають про вас?

– Ні, що ви! – дівчина навіть замахала рукою. – Ніхто, окрім міністра, нічого не знає. Лише ми самі знаємо про себе.

– То як вдається зберігати таємницю від стількох людей?

– Ай, давайте трохи пройдемося, а? Я вам там усе поясню.

Вона легко встала, поправила повітряний одяг і вийшла у двір. Величезне, кругле схилялося до лінії за морем. І прохолодний, але не сильний вітерець надимав рукава дівчини.

– Ходімо ось так, – вона показала в бік височини, що виднілася вдалині. – Це ось, – вона показала на величезне, кругле, – знаєте, як називається?

– Як?

– Сонце. А он під ним, вздовж горизонту, такі дивні, розмазані…

– Так…

– Це хмари. Хмари, запам’ятали?

– Хмари, – повторив Габр.

– А це, велике, – море.

– Море, я знаю.

– Ну ось, – вона обняла себе за плечі. – Ви не думайте, що я з усім згодна, що тато казав. Мені самій гидко все це.

– Що?

– Все. І мегаполіс, і вся ця брехня.

– Правда?

– Звичайно. Що тут доброго? Але ніхто нічого не може зробити, розумієте? Проти такої громадини.

– Не дуже, – зізнався Габр, йдучи на півкроку позаду.

– Ну як же, все відстоялося за стільки числень, і всім начебто добре…

– Не всім, – заперечив Габр.

– Ну звичайно. Декому погано. Але більшість звикла: ті, кого обманюють, – до брехні, брехуни – до обманювання. І ніхто вже нічого особливого в цьому не бачить. І ще, – вона подивилася на нього, – ми… ми боїмося їх…

– Кого?

– Сліпих.

– Вони ж безпорадні.

– Тато вже сказав, що вони все виконують, вся сила у них. У зрячих тільки авторитет Вищої Влади. А це так непевно… Ось вас ловили, так? Я дивилася по стереовізору.

– Так.

– Думаєте, це мій тато ловив чи це він наказував?

– А хто ж? – зупинився Габр.

– Вони самі. Вони ж не розуміють, що ви зрячий. У них є свої служби… Ви для них… ну, ви знаєте… хворий, так, – вона кивнула головою. – Вони вас не осліплювати, вони лікувати вас зібралися. А втім… я не знаю. У них така плутанина в головах, що ми самі не завжди розуміємо, заради чого вони роблять те чи інше.

– Ви, значить, їх не контролюєте?

– Ну, нас же жменька. Якби ви самі не нагрянули просто до нас…

– Що?

– Ну, – зітхнула дівчина, – зрячі не стали б, напевно, втручатися.

– І ви, самі зрячі, могли би спокійно спостерігати, як таку саму, як ви, людину, позбавляють найдорожчого?

– Ну, це дуже складно, – знову зітхнула дівчина. – Такі, як ви… Ви ж були одним із них?

– Такі, як я, – здогадався Габр, – чужі? Все одно чужі?

– Ну… Зрозумійте… – Вона намагалася перебороти себе. – Ми дивимося на них здалеку, адже ми бачимо, бачимо цей світ. Це створює прірву між нами і мегаполісом. І все, що робиться «у сліпих», навіть прозріння, осліплення, – все це там, не в нашому світі, розумієте? Все це «у сліпих».