Далекий простір - Страница 46

О дихай мені рот у рот! О прошу тебе!

О гладь, гладь мене, по голівці гладь і обіймай весь час, щоб не пам’ятав я себе, бо буде страшно, повір.

О, я так хочу!

О, хто-небудь, полюби, о, хто-небудь, прийди до мене. Інакше як же мені бути, інакше як же мені жити, – мені, якого не люблять, якого не розуміють зовсім. Одинокому до знемоги.

О, я боюся себе.

Частина ІІІ

Тихий Куточок

Селище знаходилося біля самого моря, за лісом, який частково приховував стіну мегаполіса. Будинки були невеликі, з дивними похилими дахами, а головне – в кожній стіні був отвір, закритий чимось прозорим. Габр підійшов і помацав стіну: це не були ні бетон, ні залізо. Море плескалося за два кроки – спокійне, живе, перекочувало невеликі вали.

– Нам трохи далі.

Пан Річардсон – так він просив його називати – повів його чимось подібним на вуличку. Всі будинки були світлі, чистенькі, і такі само світлі, одягнені в яскравий одяг були люди, що з’являлися зрідка на дорозі. Усі вони йшли дуже швидко, з широко розплющеними очима, анітрохи не боячись наштовхнутися на перешкоду. Подекуди біля будинків гралися в піску діти.

– Здрастуйте, дядьку Річарде! – кричали вони здалеку.

І ніде Габр не побачив орієнтаторів. Не було взагалі жодної техніки.

Його провели в будинок, посадили в м’яке сидіння.

– Пити хочете?

Пан Річардсон налив йому якийсь гарячий темний напій. Габр випив. Стіни всередині були теж світлі, подекуди висіли незрозумілі зображення: обличчя людей, гори, в кутку стояло щось схоже на дерево.

– То що, ви вирішили, що ми «не´люди»? – запитав пан Річардсон, попиваючи темний напій. – Диви куди замахнулися – зупинити мегаполіс!

– Ви, – проговорив Габр, – ви, які бачать, як ви можете сидіти там, у Центральному Управлінні, і брехати, брехати!

– Так, ми брешемо, – відповів Річардсон. – Тому що… Вам цього не зрозуміти. – Він поставив чашку на стіл. – Вам не зрозуміти, в якому становищі ми.

– В якому ж? – Габр поїдав його очима.

– Ось ці будинки, які ви бачили, – це все, що нам залишилося, все наше життя. Нас мало, молодий чоловіче. І нам нічого не залишається, як…

– Як правити цілим світом? – перебив його Габр. – Адже люди, мільйони людей думають, що Вища Державна Нарада складається з таких самих, як вони. О, коли б вони знали, хто захопив владу!

– Захопив владу? – розсміявся пан Річардсон. – Годі. Ні я, ні наші предки її не захоплювали.

– Звідки ж вона у вас? Адже Вища Державна Нарада складається повністю зі зрячих?

– Так, туди входять голови всіх зрячих сімейств, – кивнув господар. – А до цього туди входили їхні батьки, а перед тим – батьки їхніх батьків, і ланцюжок цей, молодий чоловіче, губиться в далині часів.

– Дивовижно, – струснув головою Габр. – І ви собі спокійно керуєте мільйонами, навіть не замислюючись, хто вам дав таке право?

– А який сенс замислюватися? – відповів Річардсон. – Що від цього зміниться? От ви нас засуджуєте, а самі готові були позбавити життя мільйони цих нещасних.

– Я… – Габр прикусив нижню губу. – Я не хотів. Просто…

– Ну як же не хотіли? – хитро подивився на нього Річардсон. – Ви ж уже відкручували блок.

– Я не хотів, клянуся.

– Врешті-решт, не в тому річ, – зітхнув господар. – Справа в тому, що ми по-різному розуміємо «добро» і «зло». Вам здається, що ми злі, чудовиська, – а нам так зовсім не здається. Та візьміть хоч такий варіант: ми всі відмовляємося від влади, залишаємо мегаполіс. Цього ви хотіли б, так? І хто сидітиме за пультами? Хто буде контролювати забезпечення життєдіяльності?

– Але ви… ви просто узурпували функцію управління. Так. Незрячі, вони… вони могли б самі управляти собою. Просто… має бути спеціальна, пристосована для них апаратура…

– Ви вважаєте, цього достатньо? Наталі, йди до нас!

У дверях з’явилася істота в легкому, повітряному одязі, пройшла через кімнату.

– Посидь із нами, а? Ти ж чула про молодого чоловіка з мегаполіса?

– Так, – відповіла дівчина. – Передавали у вчорашніх новинах.

– Ну от, мені доручили показати йому наш Тихий Куточок. Уявляєш, він вважає, що незрячі могли б самі керувати мегаполісом.

Дівчина промовчала, тільки підняла очі й уважно подивилася на Габра.

– Але ж цього заздалегідь ніхто не зможе гарантувати, – продовжив Річардсон. – Наші роди правлять цією махиною не одне числення. Досвід, знання, яких не вичитаєш у книжках, ну і очі. І заради чого, молодий чоловіче, ми почнемо все руйнувати, ставлячи життя в мегаполісі на грань ризику? Заради вашої «справедливості», яка незрозуміло навіщо і кому потрібна? І потім, врахуйте: незрячі правлять на всіх нижніх щаблях. Ми тільки вгорі, звідки все видно. У кожному квадраті своє самоврядування, ми даємо тільки загальні установки через Голову.

– Він зрячий? – запитав Габр.

– Так. Ми намагаємося, щоб у кожній регіональній Нараді Головою був зрячий. Бо хтось один на місці має бути залучений до таємниці…

– До якої таємниці?

– Ну… якщо хочете, до таємниці нашої влади. Звісно, це мусить бути зрячий, чи не так? І потім, подумайте самі, ну, припустимо, ми підготували б такий загін ваших управлінців із незрячих, ну, щоб вони зайняли наші місця біля пультів ЦЕУ, у Вищій Нараді. І що з цього вийшло б? Їх потрібно було би змалку ізолювати від усіх, щоб вони виросли в іншій свідомості.

– Навіщо? – запитав Габр.

– Як навіщо? – здивувався Річардсон. – Як же можна зрозуміти мегаполіс, його будову, якщо ти переконаний, що нічого, крім близького простору, не існує? А як без такого розуміння можна ним керувати?