Далекий простір - Страница 48

К оглавлению

– Здається, починаю розуміти.

Вони зупинилися обличчям до моря.

– Он там, де лінія, бачите? – дівчина показала рукою. – Там невідомо що.

– Ви не знаєте?

– Ні, – похитала головою дівчина. – Ми прикуті до мегаполіса.

– Чому? Я не розумію.

– Наші батьки ходять на службу в мегаполіс.

– У ЦЕУ?

– І в ЦЕУ, і у Вищі Збори. Дуже багато справ. А ми… Нас, молодих, мало, і ми, теж усі, особливо чоловіки, змалку готуємося до служби.

– Який жах, – сказав Габр. – Ви ж зрячі!

– Ну і що? – знизала плечима дівчина.

– Чому ви не підете?

– Куди?

– Далеко-далеко.

– Навіщо?

Вони йшли ще якийсь час мовчки, поки не наблизилися до дюн.

– Ходімо ось цією стежкою.

По піску були прокладені дерев’яні дошки, скріплені поперечними. Ступні добре фіксувалися на них, і незабаром Габр міг уже подивитися на Тихий Куточок із висоти. Селище сховалося за невеликим лісом, майже біля самого підніжжя темної стіни, що зникала за хмарами. Звідси було видно лише нижні рівні, що зяяли порожнечами. На деяких спалахували падаючими вогнями естакади магніт-блоків.

– Які ви дивні, – сказав Габр.

– Кожен дивний по-своєму, – відповіла дівчина.

– У вас така влада, ви на вершині, над усіма, як…

– Як боги, – усміхнулася дівчина.

– І ви… ви ходите на службу, ви прикуті до цього страховиська. – Він показав на стіну, що затуляла небо.

– А що ж іще?

– Є ж інше життя.

– Яке ще життя? Про що ви?

– Ну … – Він подивився на відкрите дівоче обличчя. – Ну, невже вас не кличе далекий простір?

– Далекий простір?.. А, далечінь… Не знаю… Ні, напевно.

– Вам не хочеться піти звідси і йти, йти?..

– А навіщо? – спитала дівчина. – І що там будеш їсти? У нас тут своє щастя, свій світ. – Вона показала на біленькі будиночки під лісом. – А від щастя навіщо йти?

– У вас є чоловік?

– Ні, – всміхнулася дівчина. – Поки просто хлопець. Він іще навчається.

– На кого?

– Він буде міністром сировинної промисловості.

– Це заздалегідь відомо?

– Звичайно, – кивнула дівчина. – Адже він на цю посаду і визначений. Із дитинства. Нас мало, і ми з дитинства знаємо, хто ким буде.

– А ви ким?

– Я буду курирувати у Вищій Нараді три міністерства.

– Ви?

– Так. А що тут такого? Я не буду членом Наради, але я повинна курирувати. Підписувати накази.

– Це що, вище міністра?

– Багато в чому – так.

Вона вимовляла це без гордості, як самозрозумілу річ.

– А з чим пов’язана ваша робота?

– О, це… це здоров’я, освіта, коротше, треба багато вчитися. Ну, будемо вертатися?

І вона першою, підтримуючи спідницю, побігла вниз.

Із щоденника Габра

2355 день 8-го сектора 17-го числення. Я не розумію, вони грають зі мною чи говорять правду. Я вже третій день у Тихому Куточку і все менше можу їх ненавидіти. Спочатку, коли я дізнався, що зрячі керують усім, то мало не збожеволів. Така підлість здавалася мені неможливою. Але тепер я починаю розуміти, що все набагато складніше. Просто лише здалеку. Я заздрю Оксу, його простим і сильним почуттям. Але як же він помиляється! Він не менше сліпий, ніж інші. І ще я піймав себе на тому, що тут, у Тихому Куточку, мені стає так само душно, як і в мегаполісі. Я не розумію, як можна мати очі і не бігти далеко-далеко, подалі від чудовиська, від задушливого життя… Я їх не розумію поки що. Раптом мені здалося, що в їхньому всесиллі, в їхній величезній владі є якась слабкість. Зовні вони всі такі радісні, впевнені, але коли запитаєш їх про що-небудь, вони зразу звертають на проблеми мегаполіса. Вони дивляться на нього – і не можуть відірвати очей, він ніби зачарував їх навіки. Коли спиш у їхньому будинку, то не можеш забути, що мегаполіс височіє поряд, нависає над тобою. Я все-таки не можу зрозуміти, як вони це витримують.

Мені страшно, тепер уже по-іншому. Спочатку я прозрів, і якась безодня виникла між мною і моїми близькими. Потім я пізнав людей, які колись теж бачили, але вони, їхні життя залишилися мені чужими. І ось я зустрів таких, як я, котрі бачать цей світ, – спочатку як ворогів, потім дедалі більше розуміючи їх. Але й вони зі своїм життям мені чужі. Що я за людина? Вони пропонують мені службу. У них мало зрячих, і вони пропонують мені стати міністром у справах зайнятості. У мене, мовляв, є знання життя сліпих, їхньої психології і так далі. Нащо це мені? Мені це так само не потрібно, як зупиняти мегаполіс. А що мені потрібно?

Я, напевно, жахливий егоїст. Якщо вже на те пішло, вони не гребують цією роботою. Вони всі працюють на мегаполіс, нехай і на найвищих рівнях влади. Я відкрив приголомшливу річ: адже вони всі живуть мегаполісом. У них немає бажання СВОГО життя. Щоранку Тихий Куточок порожніє: гвинтоплани забирають їх усіх на службу. Звичайно, у них немає проблем із житлом, із їжею, з одягом. Але яке це має значення? Що вони живуть багатше за сліпих, користуючись владою? Пан Річардсон усі вечори проводить за діловими переговорами, він член Вищої Державної Наради. Я не розумію, чим він живе, що його тримає. Невже влада має стільки самоцінної сили? Який у цьому сенс? По суті, вони всі тут, у селищі, таємно, приховуючи від себе і від інших, радіють лише одному: що вони – якась вища каста, правителі. Вони, їхні батьки, діди і їхні діти, онуки. Вони керують цим чудовиськом і радіють! А мені це чуже.

Я не розумію себе, своїх почуттів. Іноді я їх ненавиджу, іноді вважаю людьми, які жертвують собою заради нещасних сліпих. Так важко відокремити готові блага, які вони беруть собі, від їхньої служби, від того, що вони таки роблять для мегаполіса, забезпечуючи так чи інакше його існування.