Далекий простір - Страница 22

– А тут?

– У Прозорій Плямі? Не знаю. Вони… Вони всі обізлені. Сама злість. Злість і сліпа ненависть. Це духи руйнування. Вони не хочуть жити, їм уже однаково.

– Померти і потягнути за собою всіх?

– Так, вони хочуть помститися. Тільки це. «Страшно помститися», як каже Окс.

– А що вони для вас?

– Не знаю. Вони дають мені їсти, дарують безпеку… Я можу жити ось тут, із птахами і озером. Як, напевно, ніхто більше. Але вони всі чужі мені.

– Вони знають про це?

– Їм ніколи думати про такі дурниці, – в її голосі знову з’явилася іронія. – Вони всі борці, люди справи.

– Навіщо ж ви… Навіщо ви служите їм? За хліб і безпеку?

– Виходить, що так. Я не маю з чого вибирати. Я можу жити або тут, з ними, або в мегаполісі, під контролем.

– І ви давно тут?

– Так. Я вже відвикла від мегаполіса. Від того життя.

Затріщала гілка в кущах, щось прошелестіло і затихло. Габр мимоволі напружився.

– Тут водяться якісь тварини, – сказала Нія. – Не страшні.

– Вони бачать?

– Я думаю, так.

– Дивно. Ніє… Я хотів запитати вас… Ви хоча б співчуваєте їм?

– Так, напевно. Все-таки я можу зрозуміти їх – вони бачили колись, як і я.

– Ніє, а що ви думаєте про мене? Навіщо ви запросили мене сюди?

– Не знаю, Габре. Ви трохи інший.

– У чому?

– Ви це краще за мене знаєте.

Габр зняв руку з її плеча, повільно підвівся. Ватра вже догоряла.

– Я покладу в попіл картоплю.

– Покладіть.

Він розгріб палкою попіл, дістав із кишень і поклав туди п’ять картоплин і закидав знову золою.

– Ніє, я маю вам зізнатися, – сказав він, не підходячи до неї, опершись на стовбур мокрого дерева. – Мене не встигли засліпити. Я бачу. Я бачу світ.

– Я знаю, – сказала Нія.

Iз збірки віршів Чиза Ділка «Близька далина»

Час видання – перша чверть 9-го числення. Центральний Архів. Інвентаризаційний номер 19-КД-41215. Ящик 14421596. Один екземпляр. Наклад ліквідований. Винесення з Особливого Фонду та копіювання заборонені.

Пістолет життя. Хтось натиснув на курок – і я вилетів у цей світ, таким собі чотирикілограмовим тільцем плюхнувся у країну світла і повітря. Помчав, розсікаючи ще лисим тім’ячком простір і час, дорослішаючи на льоту. Хтось натиснув на курок – і я влетів у це дивне життя білою радістю для людей, для тата і мами, потім – для багатьох і багатьох. До крові розбиваючи цих і цих, весь у своїй і в їхній крові, кричачи від болю, від горя і радості, змішуючись із кров’ю світу.

О, любіть мене! Який налетів на вас, який розбив вас, який робив боляче собі і вам. О, я не винен, я, який летить що є духу, збиваючи обличчя та обличчя, який ридає і кричить. Що я можу зробити? Через тридцять, сорок чи дев’яносто років плюхнуся, раптом втративши швидкість, якоюсь висохлою кулькою в розкрите око труни.

Вічність моргне – і немає мене.

Хтось, кажу, натиснув на курок – і я чотирма кілограмчиками, нестямним криком увірвався в це життя, ледве почувши м’якими подушечками п’ят переможний постріл.

Переможний постріл, що так нагадав прощальні залпи.

Хтось, кажу, натиснув на цей курок. О, хто, хто це зробив?

Частина IІ

Мегаполіс

Шум гвинтоплана затих. Тепер Габр мусив іти пішки. Доріг не було, але він не міг заблукати. Вдалині, майже на обрії, височіла темна стіна, що зникала в безкінечності. Її верхня частина ховалася в чомусь незрозумілому, загрозливому, що нависало над землею. Незрозуміле швидко летіло над головою, можна було розібрати окремі клаптики, з яких воно складалося. Де ж величезне, кругле?

Габр поспішав до стіни на обрії. Що ближче він підходив, то чіткіше вимальовувалося її порожнисте, каркасне нутро. З суцільної темної плями стіна перетворювалася в нагромадження окремих рівнів і перехресть, в хитросплетіння залізобетону і сталі, в похмурий мертвий лабіринт, якому не було кінця ні ліворуч, ні праворуч, ні згори.

Лабіринт цей не можна було обійти – він загороджував світ. Через нього не можна було пройти, у нього можна було лише увійти і там залишитися. Загубитися навіки. Лабіринт стояв на шляху і був так само незрозумілий, як те, що мчало над головою, як величезне, кругле.

Але Габр знав його назву: це був мегаполіс. Державне Об’єднання. Той світ, у якому він народився, виріс, із якого несподівано випав.

Тепер йому треба було увійти в нього знову. Тепер уже як у щось чуже, нове, страхітливе. Що сталося? Хіба не тут він провів дитинство, юність, не тут закінчив коледж, прим-університет, пізнав першу жінку?.. Це ж був його, Габра, світ. Тут усе знайоме, все його – там, всередині лабіринту… Усередині страшного лабіринту.

Габр спускався в долину, і на мить стіна зникала, захована близькими деревами. Але варто було трохи піднятися на невеликий пагорб – і вона знову з’являлася, з кожним разом усе більш розпізнавана в деталях. Вже було видно тисячі величезних потворних пневмотруб, що стриміли навсібіч, мільйони сталевих балок, мільярди кріпильних колон, виготовлених із надміцних металів. Вони неслися в усі сторони і вгору, переходячи один в одного, перетинаючись, зникаючи у темній глибині нескінченних хитросплетінь.

Ліс рідшав, і Габр, побачивши поле, що просвічувало крізь дерева, прискорив крок. Чому він не міг повернутися в цей світ як у свій? Чому все, що було дорогим, знайомим, стало болючим? Болючим і жалюгідним. Неначе гострим лезом хтось відрізав його від минулого.

Зблизька мегаполіс був іще жахливішим, ніж здалеку. Тепер, коли Габр вийшов у відкрите поле, весь недалекий небокрай займала зникаюча в небі стіна із заліза та бетону. І не було їй кінця. Вже можна було розгледіти, як мелькають на найближчих рівнях магніт-блоки. І звук пневмопоїздів, що розганялися, перемішаний із гулом естакад, уже, хай і приглушений, долітав до вух. Мегаполіс тихо гудів, темний, закриваючи собою весь світ.