Далекий простір - Страница 21

Живучи в близькому просторі, ми й живемо, по суті, з близьким простором: якщо не з предметами, то з людьми, які заповнюють його. Ми живемо то з радіофоном, то з акустиками, на яких зосереджена вся наша увага. Тому ми і є все те, чим живемо. А що є ми самі? Не відчуваючи себе, себе особисто, як можемо відчути іншу людину?

Самотність… Ми забули, не знаємо, що означає це слово. Нам незрозумілі почуття, пов’язані з ним. Ба більше, ми боїмося їх і панічно поспішаємо до психософів, варто цим почуттям торкнутися нас. Не спробувавши навіть розібратися в їхньому багатстві та розмаїтті, ми ставимо на них тавро «напади страху». Найменший внутрішній дискомфорт здається нам хворобою, від якої треба ковтати таблетки.

Але уявімо собі вихід за межі свого п’ятачка, у великий світ. Все близьке стане далеким, а самі ми відчуємо втрату колишнього ґрунту, але разом із тим і неясні бажання, прилив поки що незрозумілих нових сил. Нам ніхто не потрібний, але, з іншого боку, ставши з близької далекою, інша людина западе в нас, можливо, глибше, ніж коли ми до неї щодня могли торкатися рукою. І раніше, і тепер вона є частиною нас. Але раніше не було нас, а тепер ми є, і значить, ми любимо не заповненість близького простору, а саму людину.

Я знаю, зі мною знову не погодяться, скажуть: «Що він верзе? Куди ми можемо піти? Як ми можемо рухатися без орієнтаторів? Як можна взагалі жити поза мегаполісом? Що їсти? Куди йти? І взагалі – чим жити? Мегаполіс – це весь світ».

Так, я сам собі ставлю ці питання. Те, що я відчуваю, для нас божевілля. Але, можливо, я відчуваю життя, яке судилося не нам? Істину, яка не перестає нею бути, навіть якщо її здійснення немислиме для людини? Можливо, я говорю лише про теоретичні можливості, про те, що межі життя і почуттів людини – саме межі, що сама картина життя і почуттів незрівнянно, можливо, до нескінченності ширша? Тоді постає питання: чому ми замкнуті в цих межах? Хто нас замкнув? Що є замежевість? Ким і коли вона здійснилася, здійснюється чи може бути здійснена?

І останнє питання: чому ми не можемо бути безумними?

Нія (I)

Гвинтоплани проносилися один за одним, заглушаючи чийсь спів, плескіт хвилі, голос Нії.

Внизу, оточене лісом, лежало озеро. Від нього тягнуло вогкістю і запахом болотних місць. Габр нахилився і став гріти над вогнем задубілі руки.

– Не звертайте уваги, – сказала Нія. – Вони покружляють і полетять.

– Прозора Пляма?

– Так, – відповіла Нія. – Їхні локатори нічого не можуть помітити.

– Я натрапив учора на дріт, – сказав Габр. – Багато дроту, там, за базою.

– Це межа Плями. Пляма оперезана дротяними антенами, вони нейтралізують будь-який промінь.

Гвинтоплани насправді почали віддалятися. І чим більше вони віддалялися, тим голоснішими ставали навколишні звуки, прорізався чийсь спів, плескіт хвилі.

– Що це за звуки? – запитав Габр.

– Це птахи. Ми їх не бачимо, але вони є.

– Птахи…

Габр іще далі простягнув руки над вогнем, по його жилах потекло радісне тепло. Невже він іще живий? Невже ще можливе щастя?

– Ніє…

– Так.

Він шукав слова.

– Ви бачили світ?

– Так. Це було давно.

– І ви пам’ятаєте?

– Так. Неначе далекий сон. Щось яскраве й болюче.

– Болюче, бо нічого не можна повернути?

– Так, напевно.

Подув вітер, затріщали поліна. Хтось пронизливо закричав над головою.

– Пташка… – тихо сказала Нія.

– Що нам робити, Ніє?

– Не знаю.

– Ви вірите в Окса? У його справу?

– Ні, – відповіла вона.

– Тоді навіщо ви тут?

– Навіщо я тут? – голос її зазвучав іронічно. – А чим краще в мегаполісі? Тут хоч озеро, птахи…

– Так, ви маєте рацію.

Вони трохи відсунулися від багаття, що розгорілося. Сиділи, торкаючись плечима.

– Добре тут?

– Так, – зітхнула Нія.

– Чому люди не поїдуть з мегаполіса і не почнуть отак жити?

– Тому що в них немає Прозорої Плями. Уже наступного дня їх усіх виловлять і повернуть.

– Знущання над людиною…

– У мегаполісі цього ніхто не зрозуміє. Ніхто не прагне тікати звідти.

– Тому що вони не знають іншого життя, іншого щастя.

– Не знають і тому не хочуть знати.

– Але… – Габр перевів подих. – Їм просто не дають можливості знати.

– Не дають, і тому вони не знають і не хочуть знати. Коло замкнулося, Габре.

– А ви дивна жінка…

Озеро плюскотіло внизу, зовсім недалеко. І так гріло крізь одяг Ніїне плече. Тепло – це була сама Нія, яка проникала всередину, заповнювала його всього.

– Вам не холодно?

– Трохи.

– Може, присунемося до вогню?

– Ні, не варто. Я люблю, щоби вогонь грів ноги. Лише ноги.

– Ви любите контрасти?

– Можливо. Краще обійміть мене.

Габр обійняв її зіщулені плечі. Ліоз – чи відчуває вона, що відбувається? Де він? Із ким? Як він може обіймати чужу дивну жінку? Як? Неначе якась інша, вільна частина його самого, завмираючи від сміливості, це робила. Ліоз, твій хлопчик відступає. Поступається місцем чомусь іншому, радісно незнайомому. Ліоз, чому ти така нерозумна? Ти зрадила, так, ти зрадила, тоді. Чому ти така нерозумна, Ліоз?

– Про що ви думаєте?

– Про життя, – відповів Габр. – Я був сліпим. Наївним і сліпим. Я смішний сам собі.

– У мегаполісі всі смішні.

– Чому?

– Тому що рухаються, як паяци, дріботячи. Бо безпорадні, залежні. Добропорядні. Особливо жалюгідні чоловіки. Я ж бачила їх: брудні патлаті опудала, напівголі, в ганчір’ї.

– Ви пам’ятаєте?

– Так. Я нічого не забула. Я… я ж бачила кілька місяців. Вони ходили навколо мене, кожен зі своєю зарозумілістю, а я… я бачила їх усіх. Що вони собою являють. Це було нестерпно. Відтоді вони всі для мене жалюгідні. Хай би що говорили. У мегаполісі немає мужчин.