Далекий простір - Страница 19

Але поглянемо бодай на мить на цю ідилічну картинку з іншого боку. При ближчому розгляді виявляються дивовижні речі.

А. Наш світ обмежений

Промовляючи цю фразу, ми не вдумуємося в останнє слово, а в ньому ж прихована глибока етимологія. «Обмеженість» у нашому розумінні передбачає «замкнутість», «затишок» – можливо, найдорожче для нас, ґрунт, на якому ми тримаємося.

Але що, власне, є «межа»? Це давнє слово майже не вживається саме собою, та якраз воно лежить в основі поняття «обмеженість». «Межа» має ніби два смислових вектори: один спрямований усередину і визначає «затишок», а інший… Ось тут і починається сфера нами не усвідомленого. Другий вектор спрямований назовні: якщо є межа, отже, треба думати, є і те, що за межею. У коледжах нас навчають, що подібне мислення базується на софізмі, і його результат – дурна, неіснуюча безкінечність. Але вдумаймося: що буде, якщо ми ступимо за межу знайомої вулиці? Ми не робимо це лише тому, що нам страшно. Нам «не хочеться втрачати себе». І тому ми вважаємо за краще просто не думати «над порожніми проблемами».

І справді, в нашому житті стільки проблем! То невже нам іще потрібно звалювати на свої плечі щось зовсім абстрактне, розгляд якихось загальних понять, які не мають стосунку до нашого життя?

Чи воно насправді так? Я б не писав цю книгу, якби не був упевнений, що від вирішення проблем, які здаються надто абстрактними, залежить розкриття однієї великої таємниці нашого існування. А саме: ми від самого початку чимось обмежені. І тільки завдяки цьому «обмеженість» має для нас позитивне значення «затишку», але чомусь не включає тривожного, задушливого сенсу «ув’язнення».

Я постараюся роз’яснити цю парадоксальну думку. Припустимо, якимось чином ми відчували би простір не на відстані двох або восьми (як у наших чемпіонів) метрів, а на відстані десятків, може, сотень і більше метрів. Невже і тоді нам не було б цікаво, а що за нашою вулицею? Принаймні, тоді не було б відчуття небезпеки, яке, мабуть, і відбиває у нас бажання «лізти в незнайоме». Власне, і «незнайоме» тоді перестає бути аж таким незнайомим, якщо ми сприймаємо його зі значної відстані. Це вже зовсім інше «незнайоме», ніж те, яке ми починаємо відчувати за два метри від себе. Основна різниця в тому, що зникає або суттєво зменшується відчуття небезпеки, яке з «незнайомого» випливає. Відокремлене великими дистанціями, воно перестає бути для нас ворожим. Водночас парадоксальним чином ми з ним пов’язані, контактуємо з ним.

Вищевикладені міркування можуть здатися читачеві лише пустопорожніми вправами холодного розуму. Але спробуємо таки довести нашу логіку до кінця. Сприймаючи світ здалеку, ми будемо постійно відчувати спокусу пізнати його, бо він, із одного боку, нами сприймається, а з іншого, ніби і недоступний, тобто «далекий», він буде кликати до себе.

Годі й уявити, яка це була б людина, що вийшла б із зосередження на ділянці радіусом у кілька метрів. У неї б розпрямилися плечі, глибше задихали б груди, вона гордо підняла б голову. Світ увійшов би в неї своєю величезністю, витіснивши її вузький маленький світ. А заодно і принизливий страх.

Але, можливо, я викладаю надто плутано? Найімовірніше, ті, хто читатиме це, образяться або й обуряться: це що, скажуть вони, ми всі якісь забиті налякані істоти, чи як? Чого хоче від нас цей розумник?

Я нічого не хочу, тільки викласти свою думку, яка не повинна померти разом зі мною. Обмеженість нашого щоденного життя – не тільки благо: ми самі, яких ми так любимо і поважаємо, стаємо від цього обмеженими. Що ж тут поганого, можуть запитати? Так, обмеженість – це визначеність, яка нас і тримає. Але я висловлю божевільну думку: тримати людину може і необмеженість, отже – невизначеність. Нею людина може дихати, упиватися. Але боюся, що мене небагато хто зрозуміє.

Якщо є обмеженість, отже, має бути і необмеженість. Якщо є певність, значить, мусить бути і непевність. Де вони? Що вони?

Б. Наш світ залежний

З обмеженості неминуче випливає залежність. Щоби зробити людину залежною, потрібно зробити її обмеженою, а останнє досягається звуженням простору життя (у будь-який спосіб). Причому звуження повинно бути від початку, щоби принаймні першу половину свого життя людина провела в обмеженому просторі, тоді вона сформується за певним типом і надалі буде триматися за свою вузькість.

Ступінь залежності прямо пропорційний ступеню людської обмеженості. Чим обмеженіша людина, тим легше її зробити залежною. Пояснюється це просто: обмеженість пов’язана з локальним місцем: по-перше, зв’язок із одним місцем легко робить людину підконтрольною, її можна взяти на облік; а по-друге, живучи в обмеженому колі, людина починає, як то кажуть, жити обмеженим колом. Іншими словами, вона прив’язується до всього, що є в цьому колі, до всякої дрібниці. Звідси і її спорідненість «із усім близьким». Але тим самим людина легко стає вразливою! Досить силам, які володіють її близьким, тобто обмеженим, простором, прямо або побічно пригрозити втратою останнього (або частини його), як людина починає панікувати. Психологія тут проста: якщо я все життя живу на цьому клаптику і з ним зрісся, то я не можу внутрішньо не тремтіти перед тим, кому цей клаптик належить, хто має або може мати над ним владу. Хто я тоді такий, який співвідніс себе з тим, чим, по суті, я не є?

У тому й перевага необмеженості, всесвітності, що там немає співвіднесення себе (принаймні, такого цілковитого) з яким-небудь «цим і тільки цим» ареалом життя. І тому немає важеля влади над людиною.