– Ходімо. – Нія підвелася. – Треба встигнути до гаю.
– Якого гаю?
– Там, із того боку, – гай. Не будемо ж ми ночувати просто неба.
Вони зібрали рюкзаки, Габр допоміг їй і одягнув свій. Можна було йти.
Раптом далекий гуркіт примусив їх разом обернутися. І тієї ж миті якийсь яскравий спалах освітив в одному місці, майже під хмарами, мегаполіс. І знову долинув грім, і ще спалах.
– Що там? – Габр здивовано подивився на Нію.
– Не знаю, – відповіла та задумливо. – Мені здалося…
– Що?
І ще кілька різких розкотистих звуків.
– Можливо, це Окс… – Її голос став на диво глухим.
– Що Окс?
– Можливо, вони… Ходімо, Габре. Ходімо швидше. Вже ніч.
– Але що там? – він показав рукою в бік стіни, ніби і без того не було зрозуміло, про що йдеться.
– Ходімо, Габре. Спалахів більше немає. Ти ж бачиш.
І, не озираючись, вона мало не побігла вниз, по схилу, що занурювався в темряву.
На мить Габр іще затримався на вершині. Йому потрібна була ця мить, мить наодинці з собою. Лише з самим собою. Напружуючи зір, вдивлявся вдалину. Там залишалося його минуле. Мати – незрозуміла сіра істота в лахмітті, що плазувала біля ніг, десь там, загублена в незліченних лабіринтах стіни. Ліоз. І Наталі – он, у тому місці біля підніжжя, біля самого моря, в будиночку, що сховався в імлі. Що робить зараз кожна з них? Якщо б їх було не троє, а одна, можливо, він би кинувся бігти – так несподівано натяглися, так занили нитки рідності. Але він не міг прибігти до них усіх і жити з усіма відразу. І він знав, що минуле кричить у серці, лише поки воно минуле, здалеку. Він знав, що йому судилося зазнати і що насправді, яке життя – повне непорозумінь, нудьги, тупиків – почнеться, якби він став жити поруч із ними. Ось ті, хто колись любив його. Хто, мабуть, любить його і зараз! Кожна по-своєму, але любить. А більше… Більше не любить його ніхто на цій землі. Немає більше нікого. Ніде.
Наступної миті він розвернувся і побіг вниз по схилу в згуслу темінь, в якій розчинилася Нія.
Дорога Берто! Минуло вже стільки часу після зникнення Габра. А ти знову, як колись, у Відновлювальному Центрі, і я знову пишу тобі.
Жаклін уже знає, що таке сонце. Коли питаєш: «Де сонечко?» – вона показує пальчиком вгору. І ще вона навчилася говорити дідусеві «Привіт!» кожного разу, коли дідусь повертається з роботи. Тільки не вимовляє всіх звуків.
Знаєш, вона все більше стає схожа на Габра. Якби не вона, Габр поступово став би мертвим болем і все. А так він живий – у Жаклін його очі і його губи. А пам’ятаєш, як я боялася, що вона народиться сліпою? Тепер вона, тільки прокинувшись, розплющує очі і каже: «Я плацюю». Я її питаю: як же ти працюєш? Що ти робиш? А вона відповідає: «Мамоцко, я з дифлюся».
Берто, дорога моя подружко, яка я рада за тебе, за твою сім’ю. Передай палкий привіт Майклу і маленькому Річарду. Жаклін смикає мене за руку і не дає писати. Буду кінчати. Повертайся швидше! Підемо з тобою до гори і розведемо там багаття!
Твоя Наталі
Час видання – перша чверть 9-го числення. Центральний Архів. Інвентаризаційний номер 19-КД-41215. Ящик № 14421596. Один екземпляр. Наклад ліквідований. Винесення з Особливого Фонду та копіювання заборонені.
Вгадай хто-небудь у мені великого птаха – незграбного птаха з довгими крилами, що важко здіймається назустріч заходу сонця, хоче злетіти, підстрибує. О, вгадай хто-небудь у мені великого птаха, що б’ється в міське вікно на сьомому поверсі, безсило сповзає біля гарячої батареї на килимок у жовтій кімнаті-клітці, розтягнутій на одну самотність. Незграбного птаха, який сидить спиною до батареї, здивовано дивиться на два білі акорди власних людських ніг – о ні! ні! – і викручується тілом на прохолодній підлозі; який запускає в килимок нігті до побіління. Білого птаха з жіночими грудьми, з чоловічою радістю – о, не знаю. Який причовгав на своє сьоме небо з роботи, де його називали… зачекай, як же – Іваном Івановичем, Марією Петрівною, здається…
І цей місяць. Ти йди. Іди геть із очей. Що ти світиш над мертвим містом. Ніби я ще живий. Жива.
О, вгадай хто-небудь у мені великого птаха, який не хоче бути людиною.