Далекий простір - Страница 68

– Так, але…

– Ну, і що ти хочеш? – не дав йому договорити професор. – Якщо у їхніх руках життя всього мегаполіса, у них повинні бути якісь особливі властивості. Тут немає нічого дивного.

– Ви… Ви просто не уявляєте, як це жахливо. – Голос його зірвався.

– Та що ж жахливого, хлопчику мій? Я прожив удвічі більше, ніж ти, і добре знаю, що навіть для того, щоби керувати групою лобурів, потрібні особливі властивості і, якщо хочеш, відчуття «своєї висоти», так. Бо як інакше? Думаєш, ми, викладачі університету, не відчуваємо себе «кастою», «кастою викладачів»?

– Але вони ж усі ставляться до вас як до сліпих.

– Що таке «сліпий»?

– Всі, у кого немає цієї здатності, цих органів чуття…

– Мені здається, ти надаєш занадто багато значення таким дрібницям. – Він підвівся, відсунувши стілець. – Яка різниця, як ти читаєш книжку – пальцями або, як ти кажеш, очима? Життя одне – ми всі люди: всі живемо, всі дихаємо, народжуємо собі подібних. Порівняно з тим, що хтось там зможе додатково сприймати ультразвук або електромагнітні хвилі, від цього нашої спільності не убуде.

– А якби… – Габр перевів подих. – Якби всі знали?

– Про що?

– Що ними керують зрячі?

– Це таємниця?

– Так, – відповів Габр.

– Не бачу сенсу приховувати. Яка кому різниця, хто допомагає нашому життю здійснюватися. Якщо для такої мети необхідні якісь особливі властивості, то ради бога. У кращому випадку можна відчувати лише подяку. А взагалі-то, хлопчику мій, кожен зайнятий своїм життям, ти це зрозумій. Мені здається, ти цього досі ще не збагнув. Кожного в кращому випадку цікавить, хто його найближчий начальник. А найвища влада… Хто до неї доторкався?

– Але люди ж повинні якось припускати, хто і як туди пробирається.

– У кого є час, вільний від особистого життя, той собі щось припускає, згоден. Але що? От візьми мене – я думаю, що люди, які займаються управлінням, можуть поступово просуватися по щаблях влади. А комусь вдається на самий верх пробратися. Я ж і мільйони мені подібних – ми за владою не женемося, для нас вертикалі не існує, все наше життя горизонтальне, розумієш? І тому воно, до речі, багате. Тому життя.

– Ви так говорите… – сказав Габр. – Ви просто не уявляєте, що таке бачити.

– Звичайно, я не уявляю.

– Ви не уявляєте, що таке бути «сліпим», відчувати себе «сліпим».

– Але це все слова – «сліпий», «зрячий»… Усі ми люди. І там, на самому верху, сидять не істоти з рогами, так? І крил у них немає. Хтось там має сидіти? Ось що я тобі скажу, тримайся подалі від Міністерства контролю. Це я по старій дружбі та досвіду.

– Тепер воно мене не зможе дістати, – сказав Габр.

– Вибач, вона щось говорить.

Кроки і чиїсь гучні голоси здалеку. Навіщо було приходити сюди? Навіщо знову і знову тикатися обличчям у стіну, намагатися влізти туди, де тобі місця немає?

– Ну, Габре, вибач. Нам треба їхати. Почалися пологи.

– Так-так, звичайно. – Він підвівся.

– Ти сам знайдеш дорогу? Нам іще потрібно переодягтися.

– Так.

– Ну тримайся. – З мороку до нього дотяглася чиясь пухка важка рука. – Успіхів тобі на новому терені. І дзвони, чуєш?

– Добре. Вам також усіх благ.

Чіпляючись руками за стіни, він вийшов у двері і наткнувся на чиєсь тіло.

– Ой, вам не сюди, – почув він жіночий голос. – Ви заблукали? Вихід он там.

Хтось підштовхнув його в плечі, спрямував в інший бік. Габр зробив кілька кроків, пройшов отвір і знову на когось наштовхнувся.

– Це ти, Габре? – почув він голос професора Мокра.

– Де я?

– Ти потрапив до мене в кабінет. Давай я тебе проведу. Ти вже вибач, що не вдалося толком поговорити.

– Та ні, все добре.

– Ось сюди. Бувай!

Його підштовхнули, і Габр переступив поріг, пішов, сам не знаючи куди. Йшов він швидко і тому весь час натикався на кути поворотів, один раз навіть розбив собі руку. Коридору, здавалося, не було кінця. Він пройшов якесь вузьке місце і відразу ж наткнувся на незрозумілий предмет.

– Хто тут? – запитав переляканий жіночий голос.

– Пробачте, де тут вихід?

– Що вам тут треба?

– Я шукаю вихід на вулицю.

– Це зовсім в іншій стороні. Ви в третьому крилі.

– Даруйте.

Він вийшов і пішов назад. Хтось ішов назустріч.

– Пробачте, де тут вихід на вулицю?

– Ідіть прямо, – відповів чоловічий голос.

Хтось пройшов поруч.

Він пішов прямо, але незабаром зупинився біля повороту: прямо наліво чи прямо направо?

Йдучи руками по стіні, Габр намацав отвір і увійшов до чиєїсь квартири.

– Вибачте, я шукаю вихід на вулицю. Мені повертати направо чи наліво? Вибачте.

Чиїсь гарячі руки несподівано оповили його навколо шиї.

– Дурненький, ходи сюди, – почув він чийсь голос і відсахнувся.

– Дурненький, чого ти злякався?

Він кинувся бігти – в непроглядній темряві, розбиваючись об стіни, падаючи і знову підводячись, поки не розтягнувся в якомусь місці на підлозі. Ні, він не міг більше орієнтуватися в темряві. Як колись. Не міг більше.

Із збірки віршів Чиза Ділка «Близька далина»

Час видання – перша чверть 9-го числення. Центральний Архів. Інвентаризаційний номер 19-КД-41215. Ящик № 14421596. Один екземпляр. Наклад ліквідований. Винесення з Особливого Фонду та копіювання заборонені.

Мій мужчина! Так, так. Я твій, твій.

Ні, не треба: що ти, що ти. Не треба належати нікому, ні, не треба. Навіщо? Бути твоїм хлопчиком: навіщо? Бачити себе твоїми очима: навіщо? навіщо?

Ось ти прийшла – ти прийшла, кажу, хвилею грудей, теплих грудей, кажу, прикрила мене: і що? Я все одно не твій. Я не хочу, не хочу.

Бо потім кинуть, адже потім знову кинуть, хіба не так? Ось я був тобою, весь собою з твоєю ногою, з твоєю рукою, зі своїми руками, відданими тобі. І ось ти пішла: пішла ж. І я розбився об двері, що зачинилися переді мною, розбився весь, подивися, подивися. Ось кров, ось: бачиш, бачиш? Ти навіщо пішла, я ж віддав тобі ці руки, це все – ти ж знала, гадючка. Ти навіщо пішла, навіщо, я питаю.