Далекий простір - Страница 66

Ведучий. Головний Зал № 2?

Ч. Нельсон. Так, точнісінько такий Зал, який працює в автоматичному режимі. Центральне Електронне Управління – занадто складна структура, щоб її можна було зруйнувати. Практично вона незнищенна.

Ведучий. У це важко повірити. А де знаходиться Головний Зал № 2?

Ч. Нельсон. Звичайно, ви пожартували, запитавши мене про це.

Ведучий. Так, пане Раднику.

Ч. Нельсон. Цю інформацію про дублюючі структури я видаю виключно з метою заспокоїти населення Тихого Куточка. Основи нашого буття непохитні. Можете бути певні.

Ведучий. І ще одне, пане Раднику. А як щодо зрячих, котрі можуть загинути під час бомбардування?..

Ч. Нельсон. Я взяв найгірший випадок. Але і його не буде. Головний Зал № 1 оточений зоною безпеки. Що це означає? Те, що будь-який військовий чи бодай схожий на військовий об’єкт, який входить у цю зону, відразу знищується. Якщо випускати аерофорсні бомби здалеку, вони перетворяться на пил при входженні в зону. От і все. Вимкнути зону безпеки немислимо. Хочете сенсаційну новину?

Ведучий. Так, пане Раднику.

Ч. Нельсон. Жоден зрячий не володіє інформацією, як відключити зону безпеки. І жоден зрячий, за найбільшого бажання, не зможе зупинити мегаполіс.

Ведучий. Оце так новина! Ви про це знали, пані Ейбах?

Л.-Р. Ейбах. Ні, для мене це теж несподіванка.

Ведучий. Несподіванка, гідна осмислення.

Ч. Нельсон. Я просто хотів би остаточно заспокоїти дорогих візоглядачів.

Ведучий. Дякуємо! Хоча в такому разі виникає багато інших питань, які вже не стосуються нашої розмови.

Л.-Р. Ейбах. Наприклад, хто ж ми, зрячі, в цьому мегаполісі? Якщо ми не владні над тим, чим управляємо?

Ч. Нельсон. Ніхто у нас нашої влади не відбирає.

Л.-Р. Ейбах. Але вибачте, пане Раднику, ви самі сказали, що не тільки терористи, але й ми – ми, зрячі! – неспроможні зупинити мегаполіс.

Ч. Нельсон. А навіщо вам це потрібно?

Л.-Р. Ейбах. Та як же, що це за влада, якщо ми не можемо зупинити експрес, яким керуємо?

Ч. Нельсон. Ви ним керуєте.

Л.-Р. Ейбах. Але ми не маємо влади, щоб його зупинити.

Ч. Нельсон. Абсолютно правильно.

Л.-Р. Ейбах. Тоді я не розумію, в чому виражається наша влада над експресом.

Ч. Нельсон. У тому, що ви ним керуєте.

Л.-Р. Ейбах. Але це ж… Вибачте, це якийсь абсурд. Ми повинні вміти зупинити, інакше ми… Нам потрібна не зупинка сама по собі. Нам потрібне усвідомлення. Так, усвідомлення того, що, якби ми захотіли, ми би зупинили. А інакше…

Ч. Нельсон. Що ж інакше, пані експерте?

Л.-Р. Ейбах. Інакше ми – що? Які ми володарі? Інакше треба запитати: ми хто, якась функція? Управлінська функція і все? Досі ми вважали себе володарями.

Ч. Нельсон. Ну так, раз і назавжди даними.

Л.-Р. Ейбах. Я не розумію, що тут смішного.

Ч. Нельсон. Я хотів би тільки запитати: кому ви збираєтеся ставити ці питання? Хто створив Державне Об’єднання, мегаполіс такими як вони є? Ось і запитайте їх. Вони, як кажуть, далеко, чи не так? А з нами реальність. І реальність не така вже й неприйнятна, якщо подумати.

Л.-Р. Ейбах. Що ви маєте на увазі?

Ч. Нельсон. Якби анонімні творці мегаполіса не продумали системи автоматичного, незалежного від людини підтримання його життєдіяльності, скільки числень він би проіснував, як ви гадаєте?

Л.-Р. Ейбах. І ви можете так спокійно говорити про це?

Ч. Нельсон. Про що, дозвольте запитати?

Л.-Р. Ейбах. Про те, що ми, всі ми, – управлінські придатки мертвого механізму.

Ч. Нельсон. Чому ж мертвого?

Л.-Р. Ейбах. Ну, не людського ж. Хто ми після вашого повідомлення?

Ч. Нельсон. Хто і були.

Л.-Р. Ейбах. Ми вважали, що мегаполіс у нашій необмеженій владі. Тому тільки ми його любили, ставилися до нього як до свого дітища.

Ч. Нельсон. Я вас не розумію, а тепер що? У чиїй же він владі? Хтось є ще, крім нас? Хтось над нами?

Л.-Р. Ейбах. Він у своїй власній владі!

Ч. Нельсон. Так, люба пані Ейбах, і небо, і сонце – вони у своїй владі. Хіба ви не будете почуватися людиною через те, що не можете зупинити рух сонця, морські приливи?

Л.-Р. Ейбах. Але мегаполіс – це не сонце! Він створений руками людини!

Ведучий. Дозвольте втрутитися в цю дуже цікаву суперечку. Я радий, дуже радий, що наш круглий стіл став насправді столом дискусій, а не нудних обмінів інформацією. На жаль, дорогий пане Раднику, на жаль, дорога пані Ейбах, час нашої передачі вичерпано. Нам уже подають знаки. Мені залишається лише подякувати вам за цікаву і ґрунтовну розмову, а нашим візоглядачам повідомити, що в наступній передачі йтиметься про таке маловідоме явище, як куляста блискавка. Отже, до нових зустрічей!

Професор Мокр (ІІ)

Габр раз-у-раз натикався на професора, який повільно рухався попереду. Він уже не знав, розплющені чи заплющені в нього очі. У непроглядній пітьмі не можна було нічого розрізнити.

– Вибачте.

– Нічого-нічого. Я живу в самому кінці. Ось сюди, колего. Тут поворот.

Нарешті вони кудись увійшли, ймовірно, це була квартира Мокра. Однак для Габра вона була продовженням мороку. Минула вже вічність відтоді, як він потрапив у царство, де існували тільки звуки. Тільки звуки і дотики.

– Дорогенька! У нас гість! Ти пам’ятаєш Габра, мого студента?

– А, дуже приємно, – почувся звідкись жіночий голос. – Я поставлю оргнапій?

– Звичайно, будь ласка. Ти сідай. Вона зараз приготує оргнапій. Забігалася, дочка от-от має народити. Щойно повернулася з дитприймальника.

– Все гаразд? – запитав Габр.