Далекий простір - Страница 57

Доки ми уявляємо себе всесильними, до нас можуть підкрадатися комплекси провини. Але чи ми, так само як і сліпі, не підвладні долі? Більше того, чи не стоїмо і ми перед лицем найбільшої з таємниць, нами не розгаданої?

Змалку ми засвоюємо, що світ – це мегаполіс і Тихий Куточок біля його підніжжя; що наше, зрячих, життя – це підготовка до служби і потім саме служіння в мегаполісі, на його верхніх щаблях. Ми і не замислюємося, а чому, власне, так. Поринувши в солодкість щоденного, знайомого існування, ми перестаємо думати глибоко. А може, і не хочемо. Не хочемо руйнувати свого усталеного щастя.

Але коли вже питання про нашу провину, про нашу «жорстокість» підступає нам до горла, чи ми не повинні отямитися? Чи не повинні запитати: а звідки, власне, взявся мегаполіс? Адже не може бути, щоб він був вічно. Звідки стільки сліпих, що населяють його, плодять усе нові й нові мільйони, які будують своїми руками, хай і під нашим керівництвом, все нові рівні, нові квадрати? І ще запитати: а чому вони сліпі? Чому вони народжують сліпих? Чому мегаполіс так задуманий, що без управління зрячими життя в ньому відразу згасне? Чому не можна розповісти сліпому про світ? Чому він нічого не зрозуміє? Або якщо зрозуміє, чому збожеволіє, не зможе далі нормально жити? Нарешті, чому ми, зрячі, бачимо?

Якщо подумати глибоко, ми всі підвладні року, підвладні якійсь незбагненній таємниці. І вже одне це має зняти з душі кожного з нас тягар провини. Якщо ми і винні перед сліпими, то «провиною безвинною». Як тільки може бути «винен» той, хто бачить світ, перед тим, хто його не бачить. Але хіба це ми створили сліпого сліпим?

З іншого боку, зберігаючи головну таємницю, ми ще керуємося і гуманними міркуваннями. Легко судити про добро і зло тому, хто охоплений почуттями. Для Самюеля Віхтінштейна «добром» було його пекуче «почуття справедливості», він хотів поділитися істиною «з братами меншими», як він їх називав. І він зробив що хотів: від його істини п’ятеро людей наклали на себе руки, а ще десятки мало не все життя лікували травмовану свідомість. У що ж перетворилося «добро» Самюеля Віхтінштейна? І що є наше зло приховування істини від мільйонів? Що ми аж таке робимо? Ми просто не руйнуємо існуючу споконвіку, не нами створену систему виховання та освіти, в основі якої лежить теорія про існування тільки близького простору. Так, кожен із нас щоденно споглядає морську далечінь і знає, що то брехня. Кожен знає, що мільйони засвоюють глибоко і на все життя явну брехню. І що ж? Це зло чи добро?

Члени Вищої Державної Наради могли би підготувати загін «учителів істини» і запустити його в мегаполіс. Це нескладно зробити. Можна створити спеціальну систему «шкіл істин», підготувати кадри. Але навіщо? Це питання не стоїть перед людьми типу Жоржа Честерсона і Самюеля Віхтінштейна. Істина, мовляв, існує заради самої себе. Але ось перед нами об’ємний том «Свідомість сліпого», підготовлений Інститутом психософії Академії загальних дисциплін Державного Об’єднання. У цьому неупередженому значному дослідженні проаналізовано, зокрема, всі відомі випадки розумових «прозрінь» сліпих, а також дані сучасних лабораторних досліджень. У розділі «Важкі травми свідомості» читаємо: «Усвідомлення того факту, що ти і все твоє життя є ущербним, являє собою одну з найглибших травм свідомості. Душевне щастя сліпого, що живе у світі сліпих, для сліпих пристосованому, прямо залежить від ступеня його невідання. Спроби вселити сліпому ідеї далекого простору, як правило, зустрічають у нього запеклий опір. Допустити, що світ його почуттів і думок ущербний, рівнозначно для сліпого перекресленню себе. Навіювання сліпому «істини», тобто того, що він сліпий, потрібно визнати дуже жорстоким, немилосердним актом. Проведені в умовах лабораторії експерименти свідчать про те, що підсвідомість всіляко чинить опір подібному навіюванню. Більш піддаються сугестії щодо цього діти. В принципі, можливе створення сліпої людини, вихованої в переконанні, що вона інвалід. У цьому випадку травми свідомості, яку відчуває при навіюванні дорослий сліпий, не спостерігається. Однак почуття ущербності не може не стати визначальним для особистості того, хто змалку знає, що він якийсь «сліпий».

Отже, душевне щастя людини – це, по суті, і є його душевне, психічне здоров’я. Як бачимо, у випадку з «таємницею» й «істиною» ми стоїмо перед непростою дилемою: або травмувати на все життя людину безумовною істиною, або взяти на себе тягар приховування істини, залишивши людині її психічне здоров’я і душевне щастя. Вже про те, а що взагалі робили б у цьому мегаполісі мільйони сліпих, які знають, де вони живуть, і перебувають у постійній свідомості своєї сліпоти, – тут не говоримо. Зауважимо тільки, що в тій самій книзі «Свідомість сліпого» визнається психічно неможливим постійне проживання в мегаполісі того, у кого вироблені чіткі уявлення про саме місто та його будову. Навіть зрячим, як відомо, не рекомендується тривале споглядання мегаполісної стіни, оскільки уява вражається настільки, що відбувається перенапруження психіки. Відомі випадки істерій у зрячих при тривалому розгляданні мегаполіса з дюн біля Тихого Куточка. Могутність і велич мегаполіса, як і його технічна механізованість, мертвотність, породжують у людини сильні, малозрозумілі почуття.

Таким чином, існує безліч причин, через які «все залишається як є». І потрібно ретельно розібратися з цими причинами, перш ніж мучити себе питанням, а чому я особисто граю зі сліпими у схованки? Чи гідно це мене, людини?