Далекий простір - Страница 55

Час видання – перша чверть 9-го числення. Центральний Архів. Інвентаризаційний номер 19-КД-41215. Ящик № 14421596. Один екземпляр. Наклад ліквідований. Винесення з Особливого Фонду та копіювання заборонені.

Білими плямами впали на моє життя, сліпучими плямами впали на нього – люди, люди! – горілиць упали, втім, ні, покотилися кулями, красивими куполами, куполами голів, грудей, сідниць, чудовими куполами біцепсів – люди, люди! – мелькають червоні п’я´ти: ваші, ваші, ваші губи, що тягнуться до мене – люди, люди! – не вбивайте мене, я прошу, не вбивайте один одного, вам нема чого ділити на цій землі – білі спалахи Бога, тепле життя, котре уявило себе бозна-чимось, – люди, люди! – я плачу, люди; дівчина тепла, рідна, що притулилася до мене в переповненому автобусі; з п’яти сторін підпертий вами – люди, люди! – я чую, чую, як дихаєте ви – п’ятьма легенями, грудьми, грудьми, грудьми, грудьми, грудьми, трьома жіночими, двома чоловічими, притиснуті до мене в переповненому автобусі, наче перед кінцем, перед самим кінцем – люди, люди! – неначе я завжди був ваш, ви завжди були моїми. У переповненому автобусі життя я, я плачу про вас, – чому? чому? – теплий від ваших тіл, від вашого дихання в цьому автобусі, що мчить до прірви, я плачу про вас, дурних, безглуздих, що ненавидять один одного.

Наталі (ІІ)

Дорога Берто! Дуже рада, що тобі так весело живеться у відновлювальному Центрі! Швидше «відновлюйся» і повертайся, в класі всі за тобою скучили, особливо Маленький Джон, постійно просить мене передати тобі «довгий-довгий привіт».

А у мене новина: я посварилася з П’єром, назавжди. Він високо несе себе, і взагалі, ти розумієш. Я завжди говорила, що це нерозумно – сватати нас, ми такі різні. Він думає, що чоловік повинен не підпускати жінку близько, «тримати її в кулаці» і таке інше. А мені набридло, давно вже. У нього батько так свою жінку тримає, ось і він задер носа. Ну, хай знайде собі відповідну партію.

Берто, слухай, найголовніше! Я закохалася! Ти не уявляєш. По-справжньому. У того хлопця з мегаполіса, я тобі описувала. Я знайшла себе в ньому, оце так, ніколи б не подумала. Я жила стільки часу одними очікуваннями і не розуміла, що мені треба. Ти знаєш, що я в класі десь скраю завжди, сама не знала, чому так. Все мені не подобалося у стосунках із хлопцями, якісь вони грубі всі, нетямущі. І всі себе уявляють членами Вищої Державної Наради. Просто гидко. А знаєш, чого мені не вистачало? Жаліти когось. Спробуй пожалій усіх цих щасливчиків.

Берто, якщо б ти бачила його, Габра. Такий дивний і такий нещасний, ну просто не можу. Уявляєш, через що він пройшов: був сліпим усе життя, потім прозрів і його хотіли осліпити, потім його затягли в терористичну банду, потім за ним ганялися спецслужби сліпих. Ну просто жах розповідати. Такий бідний і розгублений. У нього там мати, знайомі залишилися, навіть дівчина, з якою він посварився, – усі там, всі сліпі. А він бачить, як і ми, і мало не збожеволів, коли все побачив і про все дізнався. Я ним як хочу кручу, чесне слово. Така велика дитина чоловічої статі. Тільки б він залишився назавжди в Тихому Куточку! Він уже плакав у мене на грудях, а я просто божеволію, коли він плаче, бо так мені добре, що я єдина, хто може якось його заспокоїти. Ось випала людині доля. Але він іще якийсь трохи сам не свій. Намагається слухатися мене в усьому. Стільки часу був абсолютно один, нікого у нього в житті не залишилося. Тепер він більше тримається за мене, хоч і трохи ще цурається.

І знаєш, Берто, він і батькові сподобався. Ой, хоч би не наврочити… Може, скоро тебе запрошу на весілля, моя най-найдорожча подружка. Я так хочу заміж, аж не можу, так набридло самій удома. Хочу чоловіка, дітей, і щоб готувати чоловікові їсти, чекати його з мегаполіса, а у свята і вихідні ходити в гості. От буде здорово, уявляєш? – ти теж вийдеш заміж, і ми будемо ходити одна до одної в гості сім’ями. Смішна я, правда? Я не розумію тих розумників, які сміються з подібних марень. Мовляв, дрібні, земні мрії – а які ж іще? Вся душа тільки цього й хоче, більше нічого, і твоя, і моя душа, правда? Цього сімейного щастя. Так, тихого, так, непомітного. Але, можливо, найглибшого, найбільш потрібного і справжнього. Я як подумаю, що все це у мене буде, мені здається, я вмираю від захоплення. Для мене це найбільше щастя, чуєш? А для тебе?

І ще у мене до нього таке почуття, як до сліпого, трохи. Не знаю, як пояснити, але так навіть краще, що я пам’ятаю, що він був один із тих. Щось хвилююче в цьому. Іноді, знаєш, подивлюся і подумаю на мить: це ж сліпий, поруч лежить сліпий. Він був сліпим. У цьому щось є, правда? Я тепер розумію Магду. Я би тепер її не засуджувала разом із усіма. А з нею так жорстоко обійшлися, ти пам’ятаєш, поселили її з чоловіком за селищем. А вона просто хотіла сліпого. Хотіла і знайшла собі, і привела. Я б так не зробила, але, напевно, я теж звихнута: все менше можу дивитися на наших хлопців. Вони всі як близнюки. І хочеться чогось такого… Ну, ти мене зрозумієш, напевно.

Ні, я його не зневажаю, в жодному разі. Але щось таке іноді є. Я його не боюся. Він для мене якийсь ручний, бо ж він сліпий. Ну, не сліпий, але з них. Але, з іншого боку, я йому кажу ще іноді «ви», мені так подобається. Хочеться заодно уявляти, що він якийсь неприступний, мені невідомий. Та так воно і є, мені так солодко ним керувати, але я ж його ще до кінця не знаю. У ньому минуле дуже сильно сидить, сидить і тримає його. Але тут, у Тихому Куточку, він поступово відтає, день за днем. За цим так радісно спостерігати.

Ну, намолотила я, вибач. Як дура, правда? Те та се. Але ти ж моя найближча подружка. Я теж чекаю, що ти мені напишеш про цього Майкла, з яким ти граєш ранками. І взагалі пиши про все, що думаєш і відчуваєш. Мені страшенно цікаво.