Далекий простір - Страница 31

– А навіщо тобі це?

– Я не можу без цього. Для мене це важливо. Ти читаєш газети? Там…

– Ні, – перебив її Габр. – Я не читаю тепер газет.

– Чому?

– Там живуть світом, який… Я теж раніше ним жив. Він дуже вузький, розумієш? Є ще інший світ, поза газетами – море, ліси, далекий простір. Зовсім інший світ. Я його бачу.

– Але треба щось читати. Я читаю переважно тільки «Новини квадрату» і «Кур’єр п’ятсот десятої вулиці». Але вже прочитую все від і до.

– Мам, ми відволіклися, – сказав Габр. – І мені треба скоро йти.

– Так, так.

Така спочатку вольова, зла, вона, здавалося, розгубилася.

– Мам, – сказав Габр, – можливо, я бачу тебе востаннє.

– Як це?

– Я хочу, щоби ти вислухала, зрозумієш чи ні, але вислухай. Мені дали завдання, страшне завдання: зупинити мегаполіс. Державне Об’єднання зникне, розумієш? І ти, і всі зникнуть – всі. Я відчуваю, за мною стежать із обох боків: одні мене прагнуть осліпити, позбавити істини, а інші хочуть штовхнути на цей крок.

– На який крок?

– Я ж тобі розповів, зупинити все, все переплутати. Ні, навіщо я тобі це говорю? Не можу більше, не можу.

Габр плакав, притулившись щокою до холодного металу.

– Заспокойся, сину.

– Мамо, вони мене осліплять, – мовив крізь сльози. – Я вже боюся темряви. Я боюся навіть піти за тобою на кухню, мені страшно. Я хочу бачити. Хочу. А вони занурять мене в темряву назовсім. А якщо я спробую втекти з мегаполіса, намацають мене локаторами і все одно спіймають і осліплять. Я можу врятуватися тільки в Прозорій Плямі – це далеко за мегаполісом, там живуть люди, які колись бачили очима. Але там… Там мені немає місця, вони мене виштовхнули звідти сюди, щоб я їм допоміг зупинити мегаполіс. І мені… що мені залишається?

Настала тиша. Коли за п’ять хвилин Габр, трохи заспокоєний, витер очі і подивився перед собою, він побачив, що істота не зрушила з місця, так і лежала, розпластавшись на підлозі.

Минула ще хвилина.

– Я нічого не зрозуміла, – почув він нарешті голос. – Про що ти?

– Мамо! – Він не витримав, підсунувся до неї, схопив за кістляві плечі. – Ми висимо в повітрі, під нами немає справжньої ґрунту! Чуєш? І кругом труби, балки, дроти. І всі сліпі, всі – світ сліпих! І ти сліпа, мам. Ми всі прокляті. Всі прокляті і нещасні!

– Не тряси мене, – сказала істота. – І припини істерику.

Він відпустив її плечі.

– Чому ти вирішив, що я нещасна?

– Ти не бачиш себе!

– Я не розумію, про що ти говориш.

– Я піду.

– Стривай, я хочу тобі сказати. Ти не думай, що раз я шкодую, що все так безглуздо склалося, то я нещасна. Ні, я була щаслива. Коли ти народився, потім коли зустріла Пінча і коли народилася Оел. І зараз не все так погано: скоро прийдуть Оел і Пінч і ми будемо пити кислий оргнапій. Я додаю туди дві краплі барильної кислоти – ти маєш пам’ятати, як я…

– Мамо, прошу тебе, не треба.

– Що не треба? І ти теж залишайся, посидиш із нами. Вони тобі будуть раді, особливо Оел. Вона ж тобі сестра.

– Мам… Я… Я або загину скоро, або… Як мені душно! Як я душусь тут!

– Тут зовсім не душно, двері відчинені весь день.

– Я вже загинув. Загинув для цього життя.

Замість відповіді запанувала мовчанка.

– От що, тобі просто треба одружитися, – почув він нарешті голос. – Одружишся – і всі твої нерви як рукою зніме. Хоч і з цією дурепою.

Із збірки віршів Чиза Ділка «Близька далина»

Час видання – перша чверть 9-го числення. Центральний Архів. Інвентаризаційний номер 19-КД-41215. Ящик № 14421596. Один екземпляр. Наклад ліквідований. Винесення з Особливого Фонду та копіювання заборонені.

У якій-небудь пісні далекій ти згадаєш собі: о боже, хто це? Округливши оченята, ти згадаєш себе.

Надуті спідниці вітрил, літакові чайки, що пронизують крилами, відчайдушними криками сонячне піднебесся. Скінченні люди в символічних плавках. Нескінченне небо і ще щось. Теплий подих хвилі вдарить у вікно, і ти заплачеш про далеку любов. Про безповоротність часів заплачеш ти, проклинаючи. Що? Що?

Потім вирвеш разом із цвяшком радіоприймач і будеш топтати його з останніх сил: ось, ось! І віднесеш у сміттєпровід, і ще три дні будеш ходити прибитий.

Поки не забудеш себе.

У якій-небудь пісні далекій ти знову згадаєш себе і не зрозумієш: навіщо треба тебе мучити. Кому? Кому?

Кільце

Він помітив їх здалеку. Вони наближалися з трьох боків із пошуковими індикаторами в руках. І три антени, звернені в його бік, просувалися до нього, погрожуючи проштрикнути наскрізь.

Габр щойно вийшов від матері. Він не знав цього квадрату. І не знав, що там, за рогом залізного будинку.

Озирнувшись по сторонах, він рушив на одного з них. Той, у навушниках, почувши сигнал наближення, здивовано завмер. У ту ж секунду за чиєюсь командою двоє інших кинулися до третього. На це й розраховував Габр. Він рвонув у простір, що звільнився, перебіг, незважаючи на альфа-пучки, на контрольну доріжку і помчав по ній що є духу. Тут йому ніхто не заважав.

Забігши за ріг будинку, він знову озирнувся і, побачивши голову акустичного маяка, яка оберталася над бункером пневмостанції, кинувся туди.

Однак незабаром він помітив попереду якихось людей у шоломах. Вони стояли на його шляху з приладами в руках рівною шеренгою, опустивши голови. А ззаду було чути тупіт, його наздоганяли. Ще секунда – і якась дивна група вибігла з-за рогу. Яким чином вони біжать? Не натикаючись на стіни?

Придивившись, він побачив на їхніх головах шоломи з антенами і зрозумів, що вони зараз у цілковитому керуванні Центральної Орієнтуючої Станції. Він чув про ці шоломи, їх використовували в екстрених випадках, при пожежах.