Далекий простір - Страница 29

– Що ми? Яке тобі діло?

– Ви ж зараз усе берете з мегаполіса. А коли він загине…

– Чорт візьми, про що ти говориш? Яке це має значення – виживемо ми чи ні? Не буде більше страшної сили, що нависає над людиною, – це головне. Через багато числень, можливо, з’являться тут зрячі люди, припустимо, твої нащадки. І тільки здивуються, зустрівши на своєму шляху страшну залізну стіну, нескінченні лабіринти. Тільки здивуються і все. Все буде мертве – купа мертвого металу, начинена мертвими дротами і трубами.

– І скелетами.

– Що? – перепитав Окс.

– І скелетами, – повторив Габр.

– Яка різниця, – відразу зреагував той, – помруть усі у ці дні чи через трохи більший відтинок часу. Хто з них не стане скелетом? Відповідай.

– Всі стануть, – промовив Габр.

– Ну, то через що ти так хвилюєшся? Зате не буде наступних поколінь, не буде більше нехтування істиною, красою.

– А якщо ці люди живуть не для істини і не для краси?

– Таке життя безглузде, воно не має права на існування, – відрубав Окс.

– Звідки ви знаєте?

– Ну все, хлопче. – Окс раптом різко підвівся. Зігнувшись, вийшов із куреня. – Виходь, нам нема часу філософствувати.

Габр вийшов. Велике, кругле засліпило йому очі.

– Хай там як, тебе зараз доправлять до підніжжя мегаполіса. Обирай сам: якщо ти можеш жити їхнім життям – живи. Але врахуй, що бачити цей світ, – він обвів рукою навколо себе, наче сам його бачив, – тобі доведеться недовго. Не тільки цей, а й будь-який світ. Настане час – і ти будеш мучитися, що не бачиш бодай залізного бункера чи бодай потворності оточуючих. Ти станеш сліпий, назавжди. Як ми.

– Вони мене спіймають?

– Вони почнуть стежити за тобою з першої секунди і виловлять у зручний час. І вдруге ми тебе вже не дістанемо з бокс-камери. Навіть якщо б і хотіли. Ти все одно повернешся до нас: спочатку потрапиш у квадрат 4-Б, а потім прийдеш сюди. Бо Прозора Пляма – єдина віддушина для таких, яким станеш ти. Ти будеш знову стояти тут, на цьому місці, якщо взагалі виживеш, але сліпий. Сліпий, зрозумів? Ти хочеш пройти це коло, хлопче?

Габр мовчав.

– І невже ти думаєш, що своєю відмовою врятуєш мегаполіс? Чорт забирай, ти залежиш від нас, від мегаполіса, а ми ні від кого не залежимо – ми невидимі. Ми продовжимо пошук. Не сьогодні, то завтра, нехай через кілька числень ми знайдемо того, хто нам потрібний, і зробимо свою справу. Страхіття не повинно існувати.

Габр знову нічого не відповів.

– Ми невидимі, – сказав Окс. – У нас є час. Ну?

Кругле, гаряче висіло високо над лісом, заливаючи все немислимим щастям.

– У вас там немає близьких, – сказав Габр. – Тому вам усе так легко.

– Ти думаєш, я без душі, хлопче? – Окс ступив до нього крок, поклав важку руку на плече. – Я теж можу відчувати біль і страх окремої людини. І якщо ти думаєш, що я не уявляю жаху тих, хто застряг у пневмотрубах і там знайшов свою могилу, то ти глибоко помиляєшся. Чорт забирай, я людина, хлопче, і я бачу, як вони всі метушаться, натикаються один на одного і звалюються в прірву, розбиваються об нижні рівні. Але, по-перше, пекло триватиме добу, не більше. Через добу майже нікого не залишиться.

– Багато помруть вдома, з голоду.

– Таких буде мало. Ти поміняєш блок рано-вранці, коли майже всі будуть поза домом. Це продумано. Ніхто з них додому не добереться. Орієнтатори направлять їх убік смерті. Смерть страшна, малюк, коли про неї говорять, коли її описують. А для самої людини, яка звалюється в прірву, це секунда-дві, вона нічого і не втямить. Вона нічого не бачить.

– Яке ми маємо право позбавити їх життя?

– А яке право на існування має світ, побудований на брехні, на нехтуванні істиною, красою? Досить базікань, – Окс боляче стиснув його за плече. – У мене теж є там дочка.

– У вас? – здивувався Габрі.

– Так. І дочка, і ще дехто. І в усіх, хто у Плямі, хтось там є. Якщо б вони жили вічно, я, можливо, почувався б злочинцем. Але вони смертні, і їхні життя, життя моїх близьких – мить. Завтра це будуть ті самі гори скелетів.

– Що ви говорите?

– Хлопче, істину треба договорювати до кінця. Вкоротити мить – це майже ніщо, якщо на іншу шальку терезів покласти найбільшу з цілей. Звідки ти знаєш, що людина, яка розіб’ється завтра, не збагнувши навіть що до чого, післязавтра не вмирала би своєю смертю в муках, проклинаючи все на світі? Де ж тоді добро, а де зло? Ти приносиш біль – добре. А що приносить природна смерть? Яка людині різниця, хто буде стояти за її болем? Втручаєшся ти чи ні – біль неминуче прийде. Ти не приносиш нещастя, а лише наближаєш його. А можливо, і полегшуєш, чорт забирай.

Габр подивився на обличчя старого. Окс був вищий за нього, обличчя його, поросле коротко стриженою сивою бородою, було видно знизу – напружене, вольове, зі складками відчаю в куточках губ.

– Ви сказали, що на іншій шальці терезів найбільша з цілей.

– Так.

– А звідки ми знаємо, яка мета найбільша?

– Це знання просто дано, – сказав Окс. – Море, небо, сонце, птахи, ліси, хмари – я все це встиг побачити своїми очима. І тоді я зрозумів, що все, що не співзвучне цьому, що відрізане від цього, існує поза цим і всупереч цьому, – воно не повинно існувати. Це нарив на здоровому тілі. Мегаполіс – це огидний смердючий нарив, і він мусить бути знищений. Коли ж видаляєш нарив, завжди відчуваєш огиду, зокрема і до себе. Але навіщо хірург це робить? Ми з тобою, хлопче, такі хірурги. Неможливо далі терпіти наругу над істиною, красою, свободою. Люди, якщо вони мають право на існування, не повинні нагадувати сліпі опудала. Вони не повинні бути стадом баранів.