Далекий простір - Страница 26

Габр відчував себе сильним завдяки тому, що знав, прямо бачив правду. Але щось миле, людське, яке було йому таким дорогим, у ньому помирало. Він ставав іншим, чужим і цим людям, і самому собі. Але часом це нове «я» його поглинало і він переставав шкодувати за втраченим.

Так і тепер він ішов уздовж багатоповерхових бункерних будівель і голий метал тьмяно блищав у ранковому світлі, не викликаючи особливих емоцій. Він ішов швидко, обганяючи десятки і десятки істот, які повільно поспішали у своїх справах, обережно прислухалися до близького простору, до акустичних датчиків.

Іноді він завертав у під’їзд і заходив до котрихось прочинених дверей. Довгі коридори потопали в цілковитому мороці, а йому відтепер не хотілося рухатися в темряві… І там, зайшовши в крайні двері, він вдивлявся в глибину бункера, не ризикуючи бути поміченим. Там тривала якась метушня, у темряві, по кутках, хтось вовтузився. Були чутні іноді чоловічі, іноді жіночі, іноді дитячі голоси. Невже в такій норі жив він сам?

Швидко вийшовши з будинку, Габр ішов далі і через кілька кварталів заходив, не витримавши, знов у металевий контейнер, і знову звуки чийогось життя долинали до нього з глибин мороку.

Він, однак, мав далеку мету: йому потрібно було дістатися краю вулиці, будь-що дійти до контрольної смуги. Але він звертав увагу на все: на будинки і перехрестя, пішохідну частину і трубу пневмопоїзда над головою. Все було оголене, вся начинка випирала назовні. Та й навіщо приховувати те, що не можна побачити? Акустичні маяки були тумбами, обплутаними дротами, з яких виступали на всі боки антени сигналізаторів. Високо вгорі вони закінчувалися головою, яка, поскрипуючи, оберталася, і весь механізм обертання, усі великі та малі шестерні, були на виду. Точно так само і будинки, починаючи з другого поверху, були обліплені баками і якимись товстими трубами, ймовірно, теплоцентралей. А поверх них, безладно переплітаючись, тяглися вгору, до ледь видимого даху, мережі електродротів, кабелі радіофонів. А там, над дахом, на відстані доброї сотні метрів від нього, нависав наступний рівень, і десь там, на ньому, – знову ті самі багатоповерхові бункери, обліплені трубами, баками і дротами…

Пневмотруби над головою теж прогиналися від усякої всячини: від великих і менших відростків, які присмокталися з усіх боків, щоби забезпечувати пневмотрубу силою, теплом, тиском. І ті самі купи дротів і кабелів, що потонули в старому пилу і павутині. І все це з дня на день, дрібними частинами – пневмотруба раз-у-раз тремтіла від потягу, що пролітав у ній, – все це непомітно осипалося на голови, які проходили внизу, і вони теж були ніби покриті пилом несправжності.

До контрольної смуги довелося добиратися цілу годину. Але Габр знав: кінець повинен бути. Квадрат має скінчитися. І що далі? Сідаючи в пневмопоїзд або гвинтоплан, він завжди лише проносився за межі квадрату, твердо впевнений, що «меж» взагалі немає, що все, всі квадрати, – в одному і тому самому місці. І рухається лише час. Але тепер, коли він знав межі самого мегаполіса, він хотів знати і всі інші межі – що за будинком і що за квадратом. Все знати, не питаючи себе навіщо, який сенс. Знати, щоби знати.

Нія (II). Закінчення розмови

Він розгріб палкою попіл, дістав із кишень і поклав туди п’ять картоплин і закидав золою.

– Ніє, я маю вам зізнатися, – стиха промовив він, не підходячи до неї, опершись на стовбур мокрого дерева. – Мене не встигли осліпити. Я бачу. Я бачу світ.

– Я знаю, – сказала Нія.

Габр не зрушив з місця, дивився на істоту, що сиділа перед ним, біля згаслого багаття.

– Звідки ви могли знати?

– Я це відчула. Ви поводили себе як зрячий. Одну секунду. Я здогадалася.

– Це ще хто-небудь помітив?

– Не думаю. Навіщо ви збрехали?

– Я не хочу руйнувати Державне Об’єднання, – сказав Габр.

– Ви боїтеся чи… У них же шляхетна мета, хіба ні?

– Я не існую, – сказав Габр. – Я лише виконавець чиєїсь волі. Нехай і шляхетної. Ви бачили, як вони зі мною поводяться? Яким тоном говорить зі мною Окс? Спочатку, коли я був сліпим, я був гвинтиком в одних руках. А тепер, використовуючи мою розгубленість, мою виняткову, незрозумілу ситуацію, мене хочуть зробити гвинтиком в інших руках. Хіба мене запитують, хочу я чи ні? Вони тиснуть на мене своєю волею, підпорядковують мене, і все. А я? Хто я?

– Ну, і хто ж ви? – посміхнулася Нія, обіймаючи себе за плечі.

– Я ще не знаю. – Габр відійшов від стовбура, присів біля теплого попелу. – Я поки що шукаю себе.

– Ви знайдете себе, Габре.

Він підняв голову і здивовано подивився на тиху істоту, що сиділа за кілька метрів.

Те кругле, величезне, що висіло тоді над морем, тепер сідало за ліс, заливаючи озерну гладь червоним блиском. Погляд Габра повз істоту летів туди, звідки виходили спокій і повнота.

– А ви знаєте, скільки загинуло при звільненні вас із диспансеру?

– Так, я боржник, – зітхнув Габр. – Те, що я зараз бачу перед собою – це диво, цей світ, – оплачено життями.

– І як же ви після цього могли підвести всіх цих людей? – промовила істота, яка темніла на тлі сліпучого кола.

– Не знаю. Я…

– Стільки поколінь, – вела далі істота, – стільки покладених життів. Вся ця база, ці загони людей – все існувало й існує лише для однієї мети, яку мусили здійснити ви.

– Зізнайтеся, – різко підняв голову Габр. – Усі помітили, що я зрячий, і Окс… Він вирішив підіслати вас, щоби ви… наодинці зі мною…

– Який ви все-таки нерозумний, – розсміялася жінка. – Ви думаєте, я вас здатна психологічно обробити?

– Тоді навіщо ви все це говорите, питаєте?