Далекий простір - Страница 10

– «Зір»?

– О, так. Це здатність сприймати далечінь. Хоча він давно вже не сприймає далекого простору. Він теж дивак.

– А ви? Ви сприймаєте?

– Я? – господар зітхнув. – Я просто думаю, що він є. Його не може не бути. Але я не знаю, що це таке. Окс, думаю, теж не знає, його взагалі-то неможливо сприйняти. Він є, але його немає.

– Як це? – запитав Габр.

– Він є як ідея, розумієте? Якщо є Бог, значить, є нескінченність, значить, є далекий простір. Якщо немає далекого простору – значить, немає протяжності, немає нескінченності, немає Бога. Бог всемогутній, і він не може жити тут, у тісній клітці. Він не може душитися в мегаполісі. Якщо немає «далеко», то немає і Бога, розумієте? Хто відчуває «далеко», той відчуває Бога.

– І ви відчуваєте?

– Так, – відповів господар. – Я це відчуваю. Хоча я не знаю, що це таке.

– А якщо… – Габр перевів подих. – Якщо я вам скажу, що я знаю, що це?

– Відчуваю руку Окса, – всміхнувся господар. – «Інша реальність», ви «бачите іншу реальність», всі глухі, а ви один чуєте… Так?

– Я був біля моря, – мовив Габр. – Я бачив нескінченність.

– Як ви сказали? – перебив його господар. – «Бачили нескінченність»? Мило, мило.

– Ви не вірите?

– Молодий чоловіче! Я прожив стільки, скільки й Окс. Якщо не більше. «Бачити», як каже Окс, тобто безпосередньо сприймати нескінченність, ніхто не може. Це рівнозначно «бачити Бога», мати прямий контакт із Богом. Такого щастя людині пізнати не судилося. І великий гріх бере на душу той, хто каже, що бачив далеке. Ми можемо лише умоглядно уявляти собі те, що нам недоступно.

– Чому ви настільки впевнені?

– Я не впевнений, я це знаю. Так написано в наших святих книгах. Бог прихований від людини. Він за гранню сприйняття.

Габр нічого не відповів.

– Ви б хотіли приєднатися до нас? – запитав, помовчавши, господар.

– Не знаю, – відповів Габр. – Я ніколи раніше не чув про вас.

– Нас небагато. Ми живемо ніби у підпіллі у своєму вузькому маленькому світі, тому нас ніби і немає.

– Хто це «ви»?

– Ідея Бога дійшла до нас через тисячоліття. З вуст в уста. Сучасні люди не знають таких слів: «релігія», «церква», «Бог», а слово «віра» вживають у зовсім іншому, вузькому значенні. Так, молодий чоловіче, весь устрій Державного Об’єднання стоїть на ідеї близького простору. Ми ходимо, зосереджені на своїх вухах, на просторі радіусом у кілька метрів. Нам тут затишно, добре – згідний. «Далекого» не існує, про те, що це фікція, ми дізнаємося ще в дитинстві. І більше про нього не думаємо. І це визначає всі наші почуття. Ну а що, як він існує? Тоді наш мегаполіс, все наше Державне Об’єднання – лише клаптик тверді. А раптом ця твердь летить разом із нами? У порожньому просторі?

– Як? – не зрозумів Габр.

– Приходьте до нас – і ви багато про що дізнаєтеся. Ми тут не тільки віримо, ми ще й міркуємо, філософствуючи. Ви що, думаєте, Державне Об’єднання зі зла не допускає і думки про «далеке»? Усе не так просто. Система цілком стоїть на «близькому просторі», все валиться з появою «далекого». Вся налагоджена система існування, з усією її технікою, а це не жарти, юначе. У цій системі можуть жити тільки такі люди, з такими поняттями, які в ній живуть. Інакше…

Вогонь у каміні майже згас, але господар сидів не рухаючись. Габр перестав відчувати потік тепла.

– Боюся, – сказав Габр, – мені буде задушливо у вас.

– Вас не захоплює думка? Ми навчимо вас думати. Ось, скажімо, ви знаєте, що з «далекого» випливає не тільки поняття «Бог», але й «свобода»? Це старе забуте поняття, в одному давньому підручнику з філософії…

– Але ж ви… – перебив його Габр. – Ви постійно сидите тут, у цій кімнаті, зачинившись…

– Далеке пізнається розумом, – трохи образився господар. – Треба піднятися до ідеї Бога, і це дасть віру. І зовсім не обов‘язково, молодий чоловіче, виходити зі своєї кімнати, щоби пізнати «далеке».

Каркаси

Повертатися Габр вирішив гвинтопланом, чомусь не хотілося залазити в пневмопоїзд. З якогось часу його не покидало відчуття, що, сідаючи в пневмопоїзд, він залазить у страшну закриту трубу. Неначе він заживо хоронив себе.

Він ішов бічною алеєю естакади в напрямку акустичного маяка аеростанції. Було досить прохолодно, накрапав дрібний дощ, вітер продував поверхи кріпильних конструкцій наскрізь. Магніт-блоки летіли на всі боки на різних рівнях і своїм гуркотом заважали зосередитися. Габр ступив на контрольну доріжку і, не звертаючи уваги на застережливий пучок дельта-випромінювання, підійшов впритул до поруччя. Отже, що є цей мегаполіс? Що є твердиня, на якій він живе?

Людина, що приймала його щойно у себе, була розумною, розумнішою за нього. Однак… Ця людина багато розуміла, але тільки розуміла, проникаючи розумом за межі своєї келії. Проте вона не знала. Була відрізана від істини. У неї не було видінь, вона говорила про те, чого не знала.

Як ніколи спокійно Габр звільнив обидві очниці від прокладок. Йому хотілося ще раз зустрітися з далеким простором. Тепер він, цей простір, був дещо іншим: мало істот, що снують туди-сюди, самі лише темні і страшні штанги кріплень – сотні, тисячі штанг різної товщини. Вони йшли вдалину, вертикальні, ховаючись одна за одною. Габр взявся за поручні і, не звертаючи уваги на часті сплески дельта-випромінювання, перехилився через них. Рівні, за якими неслися магніт-блоки, подекуди перетиналися потворними трубами пневмоекспресів, зменшувалися в міру їх множення. Їм не було кінця-краю. Габр спробував порахувати, орієнтуючись на перехрестя, але не зміг. Голова закрутилася, і він сповз на слизьке залізо. І без того мокрий лоб його вкрився холодним потом. Безсило піднявши голову, він побачив ту саму картину високо над собою: незрозуміло перетинаючись, над ним висіли естакади, над якими, своєю чергою, теж нависали якісь сталеві магістралі, а можливо, і цілі вулиці.